2 листопада – День визволення нашого краю від німецьких загарбників.

2 листопада  – День визволення нашого краю від німецьких загарбників.

 

ВИЗВОЛЕННЯ  ЛІВОБЕРЕЖНОЇ ХЕРСОНЩИНИ

У перші місці Великої Вітчизняної війни,  30 серпня 1941 року кровопролитні бої  почались за Каховку . Німці  прагли захопити  Каховську переправу  через Дніпро. 2 вересня 1941 року  Каховка, Мала Каховка , с.Ключове , с.Британи   були  окуповані німецькими загарбниками.

Окупація Каховщини підступним  ворогом тривала 764 дні .

Під час Великої Вітчизняної війни кожний другий каховчанин пішов на фронт, майже 4 тисячі не повернулося додому. Каховчани в повній мірі відчули страшний тягар цієї кровопролитної війни: були свідками того, як відступала Червона Армія в серпні-вересні 1941-го року, жили і боролися під час фашистської окупації, коли З тисячі каховчан були розстріляні, а біля 2-х тисяч – вивезені в німецьке рабство.

Визволення  України стало можливим   після  Курської  битви (5  липня – 25 серпня 1943 року). Німецьке  командування  змушене  було перейти  до  оборони і 11 серпня   1943 року  віддало  наказ   про будівництво «Східного валу»  на  берегах Дніпра  та  річки Молочної.

Відступаючи,   окупанти   намагалися  знищити  все  , що не можна  було  вивезти  в тил. Тільки  стрімкий  наступ  радянських  військ   урятував   Лівобережну  Україну  від  повного  знищення. Всі  фронти , які приймали  участь  у звільнені  України  30  жовтня 1943 року  було  названо  Українськими ( 1-й Український –ком. М. Ватутін , 2-й Український- ком. І. Конєв, 3-й Український- Р. Малиновський, 4-й Український- ком.  Ф. Толбухін).  Херсонську  область   звільняли   військові сили   3-го  та  4-го  Українських  фронтів.

На території нашого краю відбулась  одна із самих перших спроб  форсувати  Дніпро . 3 жовтня 1943 року на Правобережжя в районі c. Львово – Красний Бургун почали переправлятися частини 2-ї  гвардійської армії. Всього  переправилось- 591 чол.

Бої були кровопролитними . Ворог відтіснив  радянських  захисників до Дніпра. Утримати цей плацдарм не вдалося. Назад на лівий берег змогли  переправились всього -134 чоловіка, поранено  -74 ; по свідченням убито – 195. Доля інших залишилась невідомою.

Ці факти свідчать, якою  дорогою ціною давалось визволення  рідної  землі від окупантів. Які відчайдушні, а , іноді , недальньовидні  і непродумані  були накази військового командування, що вели до масових втрат солдатських життів. Та кожне втрачене  в кривавих боях життя простого  радянського  воїна було  віддано недаремно – віддаючи життя, кожен на мить  наближав  Велику Перемогу .

ВИЗВОЛЕННЯ КАХОВКИ ТА НАШОГО КРАЮ

28 жовтня 1943 року війська 4-го Українського фронту  під командуванням генерала Федора Толбухіна вступили у північну Таврію  і почали звільняти Лівобережжя Херсонщини, почались бої за визволення Каховки..

У них брали участь частини  44-ї армії під командуванням генерал-лейтенанта Василя Хоменка, зокрема 417-та стрілецька дивізія полковника Федора Бобракова  та 2-ї гвардійської армії під командуванням генерал-лейтенанта Георгія Захарова, зокрема 2-й гвардійський механізований корпус генерал-лейтенанта Костянтина Свиридова та 1-й і 13-й стрілецькі корпуси, а також кінно-механізована група “Ураган”.

Частини 2-ї Гвардійської армії розпочали бій за визволення Каховки, а завершили їх, визволивши місто, частини 417-ї стрілецької дивізії 44-ї армії .

2 листопада 1943 року  о шостій годині ранку першим увірвався до міста 1372-й полк підполковника Миколи Баранова. Саме його бійців каховчани зустрічали хлібом-сіллю, який вручав Миколі Васильовичу найстарший мешканець міста Каховка М.К.Морозов.

Разом з воїнами, які визволяли місто, брала участь у його визволенні й пісня. Інструктор політвідділу 417-ї дивізії П.М.Вяжевич на відому музику І.Дунаєвського написав нові рядки:

Гремела атака

И вниз Поднепровьем

Катился растерянный враг.

И снова в Каховке,

Омытою кровью,

Мы подняли Родины флаг.

 

Пісня була віддрукована на листівці, і її стали співати усі, хто уцілів і тепер вийшов на вулицю. Цікаво, що й сам М.А.Свєтлов, тоді військовий кореспондент, дізнавшись про визволення Каховки, написав новий текст до своєї “Пісні про Каховку”:

Украинский ветер шумит над полками,
Кивают листвой тополя,
Каховка, Каховка!
Ты вновь перед нами
Родная, святая земля.

В цей же день  2 листопада 1943 року 63-й  стрілковий корпус  під командуванням   генерал – майора  Кошевого П.К. звільнили  с.Ключове та, Британи.

Після звільнення Лівобережжя  командування  віддало наказ:  сходу  форсувати Дніпро  і перейти до визволення Правобережжя.

Були здійснені спроби  частинами 44-ї армії зробили спробу одразу ж форсувати Дніпро і визволити Берислав.

Мешканці міста допомагали переправлятися передовим частинам на правий берег. Так, В.К.Новицький разом з сусідом Іваном дістали човен і перевозили бійців Червоної армії. Під час однієї з ходок Іван був смертельно поранений. Василь Карпович вивіз його на берег, а сам повернувся до бійців. Він перевіз 65 червоноармійців і 45-міліметрову гармату. За цей вчинок В.К.Новицький був нагороджений орденом Червоного прапора. На жаль, ця операція виявилася невдалою. На правому березі полягли майже повністю два батальйони 1372-го і 1376-го полків, дехто з бійців яких був похований у Каховці.

Мати сержанта С.В.Терехова отримала тоді похоронку (і це вже була друга похоронка за роки війни), але він вижив. Сьогодні Сергій Терехов – Почесний громадянин Каховки.

Безпосерньо  територію нашого краю   звільнили 417-та і 61-та  стрілецька дивізіі 44-ї армії під командуванням В.А. Хоменка.

Під командованням В.А. Хоменка 44 армія приймала участь у  в битві за Кавказ, Ростовській, Донбаській, Мелітопольській наступальних операціях. В кінці жовтня  1943р. вона була переведена в резерв фронту, перегрупована в північно-східний  район Каховки и, змінивши части 5-ї Ударної армії, зайняла оборону на рубеже Завадовка — Каховка — Британи.

Генерал – майор Василь Афанасійович  Хоменко

Незважаючи на героїзм воїнів-визволителів у  запеклих, кровопролитних боях  за  визволення  нашого краю,  ніхто не був нагороджений високими  державними нагородами за визволення  Каховщини. Чому так сталося?

  Після звільнення  Каховки  стався  фатальний, прикрий  випадок, який   перекреслив   життя   багатьом  воїнам – визволителям нашого краю.

Командувач 44-ї армії Василь Хоменко і командувач артилерії 44-ї армії Семен Бобков, які  безпосередньо  визволяли Маріуполь, Каховку  планували  формування  лінії  фронту  на   Нікопольському  плацдармі.

6 листопада 1943 року, не  взявши  з  собою  водія, сіли  в машину  і поїхали   до  передової , де ще не  було  встановлено лінію фронту. Солдати, що  копали  окопи намагались  зупинити  відчайдушних  командирів, але ті не звернули  уваги  на   попередження  підлеглих і в умовах  осіннього бездоріжжя, переплутали  дороги і виїхали  до  німецьких  позицій. Німці  підпустили штабні  машини  дуже близько, а потім  відкрили  вогонь. Після  цього ніхто не бачив  командуючих живими. Довгий час існувала думка про те , що вони  потрапили в полон і там загинули. Ситуація прояснилась після  визволення  Севастополя у травні 1944-го року. У  полонених німецьких   офіцерів  17-ї  армії серед їх документів було виявлено  догани від Гітлера за те , що не змогли взяти живими  радянських командуючих під Лепетихою. За існуючою  традицією у німецькому  вермахті погони полонених генералів противника, як речовий доказ, відправляли до ставки Гітлера. Полонені генерали вказали на  начальника німецької розвідки на дільниці біля Лепетихи в листопаді  1943 року. Літаком полоненого німецького офіцера доправили до  Лепетихи і він  розповів, що коли німецькі розвідники  підібрались до  розстріляного автомобіля  радянських  офіцерів, Семен  Бобков був мертвий, а Василь Хоменко  смертельно поранений і, навіть, не прийшовши до  свідомості, помер. Окупанти  поглумились над тілами  радянських  офіцерів і захоронили їх  на  окраїні  місцевого кладовища в  ящиках від  патронів. Щоб ніхто не міг знайти їх могил, землю розрівняли і втрамбували. Німецький офіцер показав місце  поховання  радянських командирів.

Опізнав тіла загиблих і підтвердив особистості радянських   офіцерів член Військової ради 44-ї армії  В.І. Уранов . Після цього  тіла  загиблих  генералів було перепоховано  у місті  Мелітополі , яке  визволяла  44-та  армія.

Пройшло  більше  70-ти років з  цієї  трагічної  події, а вдячні  каховчани не  можуть  змиритися з тим, що  імена   визволителів нашого краї  так і  не були  реабілітовані. Було  організовано декілька  експедицій, щоб відновити  події 6  листопада 1944-го року, знайти місце та вияснити обставини  загибелі командуючих  44-ї  армії.

Дивна, а як стало  потім відомо, й безглузда, смерть стане причиною безпрецедентних рішень Верховного Головнокомандувача про розпуск 44-ї армії, відміну всіх нагород  воїнів 44-ї армії і про сувору заборону вищому керівному складу особисто керувати автомашинами та ви­їжджати без розвідки й охорони.

   Генералів після загибелі довгий час вважали зрадниками. І, хоча це звинувачення не знайшло свого підтвердження, фактично, їх так і не виправдали. Саме через це у Червоної армії не було жодного підрозділу, який був би названий на честь Каховки. Жоден військовий не отримав звання Героя Радянського Союзу за звільнення  міста. Хоча за оборону Каховки у 1941 році, приміром, командувач 256-го Стрілецького полку Південного фронту Георгій Сафонов отримав звання Героя. Тож справедливість стосовно загиблих генералів і бійців 44-ї армії так до кінця і не була відновлена.

З 15.11.1943 року по 17.02.1944 рік оборону  Лівобережжя Дніпра по рубежу Каховка-Британи-Кринки тримала 33-я гвардійська стрілкова дивізія, командиром якої був Герой СРСР , генерал Угрюмов М.С.

Герой Союзу Радянських Соціалістичних Республік, генерал Микола Степанович Угрюмов.

В цей  осінній  сонячний день 2 листопада 2017 року не меркне  подвиг  радянських  воїнів – визволителів рідної  землі.

Мало залишилось  безпосередніх  учасників  тих  подій. Щорічно  відносять журавлі їх душі  у вирій. Але, негаснучий  подвиг солдат – визволення України та  рідного краю від  загарбників і  сьогодні  надихає  нинішніх  захисників  України.

Честь і хвала  воїнам – Великої  перемоги над  німецько-нацистськими  загарбниками.

Пам’ять про них жива. Це  треба не мертвим – це  треба живим.