У них війна вкрала дитинство

До 22 червня, Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв Великої Вітчизняної війни, директор музею історії міста Таврійськ Наталя Малинова зробила запис спогадів двох мешканок міста – Стефанії Антонівни Лісовської і Наталі Іванівни Корягіної, в яких війна вкрала дитинство.

Відвідини музею історії міста Таврійська  Стефанією Антонівною Лісовською, що прийшла  сюди  разом з онуками Людмилою та  Марією  Лісовськими,  навіяли спогади про минуле.

Людмила з  Марією багато часу  після школи проводять в музеї. Готуються до  екскурсій та заходів. Їх бабусі стало цікаво, чим зайняті її онуки,  тож сама завітала  до  закладу.

Ось що вона згадує.

Народилась Стефанія Антонівна Лісовська 1 березня 1937 року  в селі Сковятин Борщівського району  Тернопільської області в селянській  родині, де росло і виховувалось троє дітей: найстарша  Анна  1923 року народження  до війни вже вийшла заміж  в сусіднє  село Королівка і мала  двох  маленьких  доньок.

Брат  Василь 1927 року  народження на початок  війни  був 14-літнім  підлітком, а Стеші  виповнилось  4 роки.

Сьогодні  жінці виповнився  81 рік, та назавжди  в пам’ять вп’ялись  спогади  про червневі  дні  1941-го року.

Вона згадує,  як через  село, відступаючи,  йшли радянські  війська. Виснажені  солдати опускали  очі перед  мовчазними  поглядами  людей, залишаючи  їх на  поталу  ворогові. Дорослі чоловіки не знали, що їм  робити, чи йти з відступаючою  армією , чи  залишатись, бо ворог  напав так раптово, що  мобілізацію в  західноукраїнських  землях  провести не  встигли.

Так їхній батько залишився з сім’єю, не хотів лишати родину в такий важкий  час.

 Потім  посунули  німці. Коли  ввійшли в село, увалились до їхньої  хати. Батько був у полі. Мама швидко  загнала Стефу з  Василем  на піч і веліла сидіти мовчки. Німці дістали  консерви, випивку. Довго їли, пили, весело гарликали  щось на своїй гавкучій  мові. Голодні  діти позасинали  на  печі.

Німці встановили  жорстокий  окупаційний  режим. Все населення  заставили працювати на полях, школу закрили, перетворивши на  конюшню. Діти також  працювали в полі разом з батьками. Потім почали вивозити молодь.  Василь був  рослим і здоровим підлітком, виглядав старшим за свої14 років. Його забрали і  вивезли до  Німеччини. Даремно мати падала до ніг німецьких солдатів, доводила, що Василько – ще  дитина, що йому лише14 років. Розривалось у муках материнське  серце, бо бачила  сина  востаннє. Стефанія згадує жахливі  події, і на очі навертаються сльози.

 Але відбувались події, які можна назвати чудесами. Так, в сусідньому селі у Чортківському районі за зв’язок з партизанами німці спалили до тла всі хати. Селян зігнали до амбару, і також хотіли підпалити – дітей, жінок, стариків. Вони приречено чекали страшної смерті. Але одна дівчина знала німецьку мову і почала пристрасно говорити, що за смерть невинних кара Господня впаде на  сім’ї німецьких солдат і офіцерів. І офіцер злякався, дав наказ відмінити страту. Так люди залишились живі, без житла серед зими, необхідних речей, але живі. Вони знайшли прихисток у рідних і чужих людей з навколишніх сіл.

В березні 1944 року почались визвольні бої. Село лежало між двома горами – на сході  наступали радянські  війська, на західній горі люто оборонялись німці. Село опинилось в зоні бойових дій. Стефа пам’ятає, як мати наказала лягти на  підлогу і не підводити голови. Кулі наскрізь прошивали хату, цвьохкали над головою, було страшно. Стефа з мамою лежала під ліжком аж поки стрілянина  не вщухла.

Остаточно радянські війська визволили Борщівський район на Тернопільщині  6 квітня 1944-го року. Почалась мобілізація чоловіків. Їхнього батька призвали в  Радянську Армію. Знесилені окупацією люди швидко піддавались хворобам. Почалась епідемія тифу. Захворіли мама з маленькою  Стефанією. Батько, коли був вдома, турбувався про них. Після мобілізації вони залишились самі. Потихеньку одужали. Та скоро батько повернувся хворий і виснажений. Через два тижні батько помер.

Так війна розлучила найрідніші серця. Тато пішов навіки, а Василю випало на долю немало поневірятись по чужині. Втік з німецької каторги, приєднався до  Народного фронту і воював у Франції, все рвався додому. Та з Батьківщини  доносились важкі новини, що іноді, після німецької каторги можна потрапити до НКВД. Після  війни  подався до Англії, одружився  в місті Анані з   дівчиною-англійкою. Тут народились дві доньки. Та серце рвалось  в Україну. Все писав листи, та вони  не доходили до адресатів. Першого листа  рідні  отримали лише після смерті Сталіна у 1955 році. Листи стали єдиною  ниточкою, що зв’язувала рідні душі в різних країнах. Через листування дізнавались про щасливі і гіркі події. Лише у 1985 році Василь зміг приїхати до  Радянського Союзу і відвідати рідних. Через рік його не стало. Та в Англіїї залишились його доньки, внуки, правнуки.

Спогади Наталі Іванівни Корягіної 

Бажаною  гостею в музеї історії міста завжди є першобудівниця  Наталя Іванівна  Корягіна.

Доля цієї жінки навіки вплелась у вінок нашого міста. Її невтомні  руки пам’ятають кожен штрих на самих основних будівлях Нової Каховки і Таврійська. Працюючи малярем-штукатуром, вона разом з бригадою та вірною  подругою Надією Євгенівною Пасько штукатурили  будинки по вулиці Сталіна (Дніпровський проспект), вокзал станції Каховка, будівлі м’ясокомбінату, дитячих садочків, будинок, де зараз знаходиться музей та ще  багато  інших  об’єктів.

Війна 1941-1945 років вкрала її дитинство, і ранок  22 червня 1941 року назавжди закарбувався в її пам’яті.

Наталя Іванівна  народилась  8 вересня 1932 року в с. Фірсовка Новотроїцького району Херсонської  області. В родині зростало троє дівчаток. Дітей мама ростила сама. На початок війни маленькій Наталі виповнилось 6 років. Пам’ятає, як 22 червня 1941 року рано вранці у вікно постукала сусідка і, ридаючи, вимовила страшне слово «війна».

Тривога і туга наповнили життя, важким здавалось, навіть, повітря.  Почалась  мобілізація. Мовчазні чоловіки йшли на фронт. Все господарство, турбота про дітей лягла  на плечі  жінок. Дружини, матері, сестри, ридаючи, проводжали їх на війну. І кожна  розуміла, що, можливо, вони  бачаться востаннє. З роду Наталі Іванівни  на фронт пішли четверо дядьків. З них повернулись тільки  двоє, один пропав безвісти, на другого отримали похоронку.

Спочатку через село  відходили  радянські  частини.  В районі  с. Михайлівка відступаючі  війська  переправлялись  через  Дніпро, але відхід був практично неможливий, бо  німецькі  бомбардувальники  постійно  скидали  бомби. Сотні загиблих вкривали своїми тілами  підступи до Дніпра, порослі очеретом береги. Щоб забезпечити прикриття відступаючих частин, радянське командування вирішило запалити  крайні селянські  хати, і під прикриттям димової завіси переправити через Дніпро знесилений особистий склад. Одна з хат, яку підпалили, була рідною оселею Наталі Іванівни. Так мати з трьома дітьми  залишились без житла.

Спочатку жили в погребі на попелищі, а потім  перейшли жити до дідуся.

У серпні 1941-го року до села увійшли німці. Почали грабувати хати. Вигребли все і з їх оселі. Дітей разом з жінками і стариками виганяли на поле копати та вибирати картоплю. Німецькі солдати суворо контролювали, щоб ніхто не взяв  ні картоплини, а якщо знаходили приховану, люто збивали. На їхньому подвір’ї німці облаштували склад. І  ретельно охороняли його. Бо всі відібрані у населення та  зібрані з полів продукти відправляли до Німеччини або на утримання німецької армії.

Маленьку Наталю заставляли мити  підлогу і носити воду. Дуже добре пам’ятає вона день  визволення  рідного села – 28 лютого 1944 року. Яке це було щастя для всіх, коли радянські  воїни вигнали з рідної землі ворога.