2 листопада виповнилася 75-та річниця з Дня визволення Таврійського краю від німецько-фашистських загарбників

В п’ятницю, 2 листопада, в Таврійську відзначали день визволення краю від німецько-фашистських загарбників.

Ветерани міста, діти війни разом з головою Ради ветеранів Таврійська Надією Чабан,  керуючою справами Таврійського міськвиконкому Наталею Левченко цього дня відвідали три меморіали Слави на території міста, де покояться загиблі воїни Великої Вітчизняної війни. Церемонію покладання квітів до пам’ятників солдатам-визволителям почали з села Плодового, де їх пам’ять вшанували хвилиною мовчання.

Коли автобус  ветеранами прибув до парку «Східний», до них приєдналися інші мешканці цього мікрорайону. З квітами та вінками процесія прослідувала до меморіалу Слави, щоб віддати шану героям.

Біля меморіального комплексу на вул. 40 років Перемоги на ветеранів чекали керівники міських закладів, зокрема, директор міського Будинку культури Зоя Штефан, громадкість Таврійська.

Після урочистого покладання квітів ветерани відвідали музей історії міста. До пам’ятної дати директор музею Наталя Малинова і її помічники – юні музеєзнавці  зі шкільного гуртка підготували історичний екскурс в минуле нашого краю довжиною в 75 років.

22 червня 1941 року  почалась Велика вітчизняна війна. Дуже швидко вона докотилась  до нашого краю.

30 серпня 1941 року кровопролитні бої  розгорілись за   Каховку. Німці  прагли захопити  Каховську переправу  через Дніпро. 2 вересня 1941 року  Каховка, Мала Каховка, с.Ключове, с.Британи   були  окуповані німецькими загарбниками. 764 дні  Каховщина перебувала в  мороці окупації.

Під час Великої Вітчизняної війни кожний другий каховчанин пішов на фронт, майже 4 тисячі не повернулося додому. Каховчани в повній мірі відчули страшний тягар цієї кровопролитної війни: були свідками того, як відступала Червона Армія в серпні-вересні 1941-го року, жили і боролися під час фашистської окупації,  майже три  тисячі каховчан були розстріляні, а біля 2-х тисяч – вивезені в німецьке рабство.

На території  майбутнього Таврійська і Нової Каховки  (за матеріалами  «Книги пам’яті» Олени Миколаївні  Кобичевої) мобілізовано до лав Радянської армії було близько  1000 чоловік.

З них загинуло 599 чоловік.

Визволення  України і, зокрема, нашого краю стало можливим після Курської  битви (5  липня – 25 серпня 1943 року). Після  могутнього наступу Червоної армії німецькі  війська змушені були перейти до оборони і 11 серпня 1943 року командування Вермахту віддало наказ про будівництво «Східного валу»  на берегах Дніпра  та  річки  Молочної. Відступаючи, окупанти намагалися знищити все, що не можна було вивезти  в тил. Тільки стрімкий наступ радянських військ урятував Лівобережну Україну від повного знищення. Всі радянські фронти, які приймали участь у звільнені України, 30  жовтня 1943 року було названо Українськими (1-й Український – командуючий М. Ватутін, 2-й Український – командуючий І. Конєв, 3-й Український – командуючий Р. Малиновський, 4-й Український – командуючий Ф. Толбухін).  Херсонську  область звільняли військові сили 3-го та 4-го Українських  фронтів.

На території нашого краю відбулась  одна із самих перших  спроба  форсування  Дніпра.

30 жовтня 1943 року на Правобережжя почали переправлятися частини 2-ї гвардійської армії в районі c. Львово – Красний Бургун і оволоділи висотою 67.2. Всього переправилось 591 чоловік.

В їх розпорядженні було:

36 кулеметів;

2 гармати;

8 мінометів;

36 ручних кулеметів;

40 протитанкових рушниць.

У ворога в розпорядженні було 40 танків, 3 самохідних установки «Фердинанд », два полки піхоти.

Бої були кровопролитними. Ворог відтіснив  радянських  захисників до Дніпра. Утримати цей плацдарм не вдалося. Назад на лівий берег змогли переправились всього 134 чоловіка, поранено було 74, убито 195. Доля інших залишилась невідомою.

Ці факти свідчать, якою  дорогою ціною давалось визволення  рідної  землі від окупантів. Та кожне втрачене життя простого радянського  солдата було недаремно,  віддаючи життя, кожен з них наближав Велику Перемогу.

28 жовтня 1943 року війська 4-го Українського фронту  під командуванням генерала Федора Толбухіна вступили у північну Таврію. Зав’язались  кровопролитні бої  за   Лівобережжя Херсонщини , наш край.

 У них брали участь частини  44-ї армії під командуванням генерал-лейтенанта Василя Хоменка, зокрема 417-та стрілецька дивізія полковника Федора Бобракова  та  2-га гвардійська армія  під командуванням генерал-лейтенанта Георгія Захарова,  2-й гвардійський механізований корпус генерал-лейтенанта Костянтина Свиридова та 1-й і 13-й стрілецькі корпуси, а також кінно-механізована група «Ураган».
Частини 2-ї Гвардійської армії розпочали бій за визволення Каховки, а завершили  звільнення  міста частини 417-ї стрілецької дивізії 44-ї армії.

2 листопада 1943 року  о шостій годині ранку першим увірвався до міста 1372-й полк підполковника Миколи Васильовича Баранова. Саме його бійців каховчани зустрічали хлібом-сіллю, який вручав Миколі Васильовичу найстарший мешканець міста Каховка М.К.Морозов.

Разом з воїнами, які визволяли місто, брала участь у його визволенні й пісня. Інструктор політвідділу 417-ї дивізії П.М.Вяжевич на відому музику І. Дунаєвського написав нові рядки:

Гремела атака
И вниз Поднепровьем
Катился растерянный враг.
И снова в Каховке,
Омытою кровью,
Мы подняли Родины флаг.

Пісня була віддрукована на листівці, і її стали співати усі, хто вцілів і тепер вийшов на вулицю. Цікаво, що  сам Михайло Свєтлов, автор пісні про Каховку,тоді військовий кореспондент, дізнавшись про визволення Каховки, написав новий текст до своєї «Пісні про Каховку»:

Украинский ветер шумит над полками,
Кивают листвой тополя,
Каховка, Каховка!
Ты вновь перед нами
Родная, святая земля

В цей же день,  2 листопада 1943 року,  воїни 63-го стрілкового корпусу під командуванням  генерал-майора  Кошевого П.К. звільни  села Ключове і Британи.

Після звільнення Лівобережжя  командування  віддало наказ:  сходу  форсувати Дніпро і перейти до визволення Правобережжя.

Були здійснені  спроби форсувати Дніпро частинами 44-ї армії, визволити Берислав і закріпитись на правому березі Дніпра. Переправлялись через Дніпро в районі Каховки.

 Мешканці міста, як могли,  допомагали переправлятися передовим частинам на правий берег. Так, житель Каховки Василь Карпович Новицький разом з сусідом Іваном дістали човен і перевозили бійців Червоної армії. Під час однієї з ходок Іван був смертельно поранений. Василь Карпович вивіз його на берег, а сам повернувся до бійців. Він перевіз 65 червоноармійців і 45-тиміліметрову гармату. За цей вчинок В.К.Новицький був нагороджений орденом Червоного прапора.

Нажаль, операція виявилася невдалою. На правому березі полягли майже повністю два батальйони 1372-го і 1376-го полків. Більшість бійців були поховані в Каховці. Це лейтенант І.С.Скорадзе, старшина О.І.Рєзник, рядові П.А. Плачевський, І.Ф.Никіфоров, С.Г.Ковалець. Мати сержанта С.В.Терехова отримала тоді похоронку (і це вже була друга похоронка за роки війни), але він вижив. Сьогодні Сергій Терехов – Почесний громадянин Каховки.

Безпосередньо територію сучасного Таврійська звільняли 417-та і 61-та  стрілецька дивізіі 44-ї армії під командуванням В.А. Хоменка.

44-та армія під командованням В.А. Хоменка приймала участь у  в битві за Кавказ,в  Ростовскій, Донбаській, Мелитопольскій наступальных операціях. В кінці жовтня  1943р. вона була переведена в резерв фронту, перегрупована в північно-східний  район Каховки і, замінивши частини 5-ї Ударної армії, зайняла оборону на рубежі Завадовка–Каховка –Британи.

Незважаючи на героїзм воїнів-визволителів у  запеклих, кровопролитних боях  за  визволення  нашого краю,  ніхто не був нагороджений високими  державними нагородами за визволення  Каховщини. Чому так сталося?

 Після звільнення  Каховки  стався  фатальний, прикрий випадок, який   перекреслив   життя  багатьом воїнам-визволителям нашого краю.

 Командувач 44-ї армії Василь Хоменко і командувач артилерії 44-ї армії Семен Бобков, які  безпосередньо визволяли Маріуполь, Каховку, планували  формування  лінії  фронту  на Нікопольському плацдармі. 6 листопада 1943 року, не взявши з  собою водія, сіли в машину і поїхали до передової, де ще не було встановлено лінію фронту. Солдати, що  копали окопи, намагались зупинити  командирів, але ті не звернули уваги на попередження підлеглих, і в умовах  осіннього бездоріжжя переплутали дороги і виїхали  до  німецьких  позицій. Німці  підпустили штабні  машини дуже близько, а потім відкрили вогонь. Після  цього ніхто не бачив  командуючих живими. Довгий час існувала думка про те, що вони потрапили в полон і там загинули.

Ситуація прояснилась після  визволення  Севастополя у травні 1944-го року. У  полонених німецьких офіцерів 17-ї армії, серед їх документів було виявлено догани від Гітлера за те, що не змогли взяти живими радянських командуючих під  Лепетихою. За існуючою традицією у німецькому вермахті погони полонених генералів противника, як речовий доказ, відправляли до ставки Гітлера. Полонені генерали вказали на начальника німецької розвідки на участку  Лепетихи в листопаді  1943 року. Літаком полоненого німецького офіцера доправили до  Лепетихи, і він  розповів, що коли німецькі розвідникипідібрались до  розстріляного автомобіля  радянських  офіцерів, Семен Бобков був мертвий, а Василь Хоменко смертельно поранений і, навіть, не прийшовши до свідомості, помер. Окупанти  поглумились над тілами радянських  офіцерів і захоронили їх  на  окраїні  місцевого кладовища в  ящиках від патронів. Щоб ніхто не міг знайти їх могил, землю розрівняли і втрамбували. Німецький офіцер показав місце  поховання  радянських командирів.

Опізнав тіла загиблих і підтвердив особистості радянських  офіцерів член Військової ради 44-ї армії  В.І. Уранов. Після цього тіла  загиблих генералів було перепоховано  у місті Мелітополі, яке визволяла 44-та армія.

Пройшло більше 70-ти років з цієї трагічної події, а вдячні каховчани не можуть змиритися з тим, що  імена визволителів так і  не були реабілітовані. Було  організовано декілька експедицій, щоб відновити події 6 листопада 1944-го року, знайти місце та вияснити обставини  загибелі командуючих 44-ї  армії.

Учасники  експедиції побували на братському  кладовищі, де покояться загиблі  генерали.

Дивна, а як стало  потім відомо, й безглузда, смерть стала причиною безпрецедентних рішень Верховного Головнокомандувача Й. Сталіна про розпуск 44-ї армії, відміну всіх нагород  воїнів 44-ї армії, і про сувору заборону вищому керівному складу особисто керувати автомашинами та ви­їжджати без розвідки й охорони.

Генералів після загибелі довгий час вважали зрадниками. Хоча це звинувачення не знайшло свого підтвердження, фактично, їх так і не виправдали. Саме через це у Червоної армії не було жодного підрозділу, який був би названий на честь Каховки. Жоден військовий не отримав звання Героя Радянського Союзу за звільнення  міста. Хоча за оборону Каховки у 1941 році, приміром, командувач 256-го Стрілецького полку Південного фронту Георгій Сафонов отримав звання Героя СРСР. Тож справедливість стосовно загиблих генералів і бійців 44-ї армії так до кінця і не була відновлена,

З 15 листопада 1943 по 17 лютого 1944 рр. оборону  Лівобережжя Дніпра по рубежу Каховка–Британи–Кринки тримала 33-я гвардійська стрілкова дивізія (ком.дивізії Герой СРСР, генерал Угрюмов М.С.).

В цей  осінній  холодний день 2 листопада2018 року не меркне  подвиг  радянських  воїнів – визволителів рідної  землі.  Мало залишилось  безпосередніх  учасників  тих  подій. Щорічно  відносять журавлі їх душі  у вирій, та  їх негаснучий  подвиг – визволення рідного краю, України, країн Європи від  загарбників і  сьогодні  надихає  нинішніх  захисників  України. Честь і хвала  воїнам Великої  Перемоги над  німецько-нацистськими  загарбниками. Память про них жива. Це  треба не мертвим – це  треба живим!

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *