День пам’яті героїв Крут (101 рік бою під Крутами)

В музеї історії міста Таврійськ для учнів 6-го та 8-го класів міської школи № 7 пройшов захід, присвячений 101-й річниці бою під Крутами, в якому взяли участь керуюча справами Таврійського міськвиконкому Наталя Левченко та спеціаліст міськвиконкому з питань неповнолітніх, сім’ї та молоді, освіти, культури та спорту Тетяна Шашликова.

Під час заходу директор музею Наталя Малинова та члени гуртка юних музеєзнавців – Юлія Кисіль, Дар’я Левченко, В’ячеслав Колісніченко і Нікіта Кусов читали гостям вірші, присвячені трагічним подіям, демонстрували відеонариси, зняті за мотивами тих історичних подій. Всі разом співали гімн України та хвилиною мовчання вшанували пам’ять тих, хто загинув там  – на станції Крути. В їх честь запалили свічку пам’яті.

Бій під Крутами – одна з тих сторінок історії України, що привертають увагу суспільства. І через століття ті історичні події будуть знову і знову приваблювати нові покоління, які прагнуть знати свою історію, зрозуміти, що і як відбувалося, щоб в майбутньому врахувати помилки своїх попередників і не повторювати їх.

Бій біля залізничної станції Крути поблизу одноіменного селища та села Пам’ятне за 130 км на північний схід від Києва, який відбувся 29 січня 1918 року, безперечно одна з легендарних сторінок в боротьбі за незалежність України, про яку, на жаль, достеменно мало хто знає.

Кінець 1917 року. Майже рік, як Україна взяла курс на незалежність від Російської імперії, коли після буржуазно-демократичної революції в Росії в Києві 17 березня 1917 року була заснована Українська Центральна Рада (УЦР). А 7 листопада, після більшовицького жовтневого перевороту, як автономна республіка у складі Російської республіки, була проголошена Украї́нська Наро́дна Респу́бліка (УНР).

В грудні УНР та Донський військовий уряд генерала Олексія Калєдіна домовилися про спільну боротьбу проти радянської влади та про «союз південно-східних областей і України». Зокрема, заборонялось вивозити хліб та вугілля за межи України і Дону, закривався кордон УНР з Радянською Росією. На дві частини було розділено Донбас. Західна частина, яка граничила з Донською областью, переходила під управління Війська Донського, а східна, що перебувала в складі Харьковської та Єкатеринославської губерній, – під владу Української Народної Республіки.

9 грудня Совнарком Російської Федерації звинуватив УНР, що вона не дає придушити заколот Калєдіна. 10 грудня Совнарком розпочав організаціонну підготовку до збройної боротьби з контрреволюцією Півдня Росії, яку було доручено Володимиру Антонову-Овсієнко.

Конфлікт між Совнаркомом та УНР загострили події, які відбулися в Києві, коли була попереджена спроба Київського Військово-революційного комітету підняти збройне повстання. А також заборона проходу через Україну частин Червоної гвардії та матросів із західного фронту на Дон проти Калєдіна.

Між тим з Південно-Західного фронту на Київ вирушили частини 2-го гвардійського військового корпусу, які перейшли на бік більшовиків і покинули фронт. Щоб зупинити їх, Симон Петлюра, на той час Генеральний секретарь УНР з військових справ, наказав блокувати вузлові залізничні станції, та негайно робзроювати підозрілі військові частини. Визнавший УНР командир 1-го Українського корпусу генерал Російської армії Павло Скоропадський був назначений командуючим військами Правобережжя України, які прикривали Київ. Скоропадському вдалося розброїти і розігнати солдатські маси, які йшли на Київ.

В той же час, 15 грудня на Дону війська Калєдіна після боїв з ростовськими частинами Червоної гвардії і загоном черноморських матросів вибили їх з Ростова і розігнали ростовську Раду. Радянське керівництво розуміло, що поразка в Ростові відкриває Калєдіну дорогу на північ. Зупинити його можна, лише закріпившись на тій території, які УНР об’явила українськими.

17 грудня Українська Центральна Рада отримує ультиматум за підписом Леніна та Троцького. Більшовики вимагають негайно припинити роззброєння червоних військових загонів і легалізувати їх.

«Манифест к украинскому народу с ультимативными требованиями к Центральной раде

4(17) декабря 1917 г.

Исходя из интересов единства и братского союза рабочих и трудящихся, эксплуатируемых масс в борьбе за социализм, исходя из признания этих принципов многочисленными решениями органов революционной демократии, Советов, и особенно Всероссийского съезда Советов, социалистическое правительство России, Совет Народных Комиссаров, еще раз подтверждает право на самоопределение за всеми нациями, которые угнетались царизмом и великорусской буржуазией, вплоть до права этих наций отделиться от России.

Поэтому мы, Совет Народных Комиссаров, признаем Народную Украинскую Республику, ее право совершенно отделиться от России или вступить в договор с Российской Республикой о федеративных или тому подобных взаимоотношениях между ними.

Все, что касается национальных прав и национальной независимости украинского народа, признается нами, Советом Народных Комиссаров, тотчас же, без ограничений и безусловно.

Мы обвиняем Раду в том, что, прикрываясь национальными фразами, она ведет двусмысленную буржуазную политику, которая давно уже выражается в непризнании Радой Советов и Советской власти на Украине (между прочим, Рада отказывается созвать, по требованию Советов Украины, краевой съезд украинских Советов немедленно). Эта двусмысленная политика, лишающая нас возможности признать Раду, как полномочного представителя трудящихся и эксплуатируемых масс Украинской Республики, довела Раду в самое последнее время до шагов, означающих уничтожение всякой возможности соглашения.

Такими шагами явились, во-первых, дезорганизация фронта.

Рада перемещает и отзывает односторонними приказами украинские части с фронта, разрушая таким образом единый общий фронт до размежевания, осуществимого лишь путем организованного соглашения правительств обеих республик.

Во-вторых, Рада приступила к разоружению советских войск, находящихся на Украине.

В-третьих, Рада оказывает поддержку кадетско-калединскому заговору и восстанию против Советской власти. Ссылаясь заведомо ложно на автономные будто бы права «Дона и Кубани», прикрывая этим калединские контрреволюционные выступления, идущие вразрез с интересами и требованиями громадного большинства трудового казачества, Рада пропускает через свою территорию войска к Каледину, отказываясь пропускать войска против Каледина.

Становясь на этот путь неслыханной измены революции, на путь поддержки злейших врагов, как национальной независимости народов России, так и Советской власти, врагов трудящейся и эксплуатируемой массы, – кадетов и калединцев, – Рада вынудила бы нас объявить, без всяких колебаний, войну ей, даже если бы она была уже вполне формально признанным и бесспорным органом высшей государственной власти, независимой буржуазной республики Украины.

В настоящее же время, ввиду всех вышеизложенных обстоятельств, Совет Народных Комиссаров ставит Раде, пред лицом народов Украинской и Российской Республик, следующие вопросы:

  1. Обязуется ли Рада отказаться от попыток дезорганизации общего фронта?
  2. Обязуется ли Рада не пропускать впредь без согласия Верховного главнокомандующего никаких войсковых частей, направляющихся на Дон, на Урал или в другие места?
  3. Обязуется ли Рада оказывать содействие революционным войскам в деле их борьбы с контрреволюционным кадетско-калединским восстанием?
  4. Обязуется ли Рада прекратить все свои попытки разоружения советских полков и рабочей Красной гвардии на Украине и возвратить немедленно оружие тем, у кого оно было отнято?

В случае неполучения удовлетворительного ответа на эти вопросы в течение сорока восьми часов Совет Народных Комиссаров будет считать Раду в состоянии открытой войны против Советской власти в России и на Украине.

Совет Народных Комиссаров»

Генеральний секретаріат УНР того ж дня відкинув вимоги Совнаркому і висунув свої вимоги – признати УНР, не втручатися в її внутрішні справи, визнати участь УНР в спільних переговорах про мир. А українізованим військовим частинам, які знаходилися за межами України, було наказано передислокуватися на територію України.

Тим часом в керівництві УНР назрівав конфлікт. Прем’єр УНР Володимир Вінниченко вважав, що в конфлікті з Совнаркомом винен Петлюра, і його відставка з поста Генерального секретаря УНР з військових справ дозволить уникнути війни. Вінниченко ратував замінити професійну армію народною міліцією. Він наполягав негайно розброїти козячі ешелони, які проходять через Україну. Петлюра відмовився це робити, наполягаючи, що поривати з російськими козаками «нам не вигідно».

На засіданні Уряду УНР 28 грудня з’ясувалося, що Україна не готова до бойових дій. Вінниченко не вірив в реальність повномасштабної війни, а Петлюра пропонував негайно почати наступ українських частин на Харьків, де на той час утворилася Українська радянська народна республіка.

31 грудня рішенням Генерального секретаріату Симона Петлюра було відправлено у відставку і виведено із складу Генерального секретаріату. Генеральним секретарем з військових справ був назначений Микола Порш – економіст за фахом і абсолютно некомпетентний в військовій сфері.

8 січня 1918 року Генеральний секретаріат приймає постанову про створення армії УНР на принципах добровільності та платній основі. 16 січня приймається тимчасовий закон «Про створення українського народного війська». Відповідно закону українізовані полки регулярної російської армії, які перейшли на бік Центральної Ради, а потім УНР, розпускалися, натомість створювалася народна міліція.

17 січня Микола Порш віддає наказ про повну демобілізацію армії. Але при формуванні нових боєздатних частин Уряд отримує великі проблеми. Якщо в кінці листопада – на початку грудня 1917 року він міг розраховувати майже на 400 тисяч бійців, то в січні 1918 року проти війська більшовиків, яке наступало на Київ, УНР змогла виставити близько 15 тисяч.

В цих умовах на захист Києва встали навіть  гімназисти та студенти. Ще 5 січня 1918 року почав створюватися студентський курінь Січових стрільців. Він нараховував дві сотні добровольців, в основному студентів київських університетів. Керівництво загоном взяв на себе старшина Андрій Омельченко.

Добровольці почали тренування, які продовжувались до 26 січня. Звісно, про жодну адекватну військову підготовку не могло йти і мови. Того ж дня загін підпорядковується і переправляється під Бахмач, де разом з чотирма сотнями курсантів 1-ї Київської юнкерської школи імені Богдана Хмельницького має стати на захист Києва.

28 січня на вузловій залізничній станції Бахмач з’єдналися два загони військ Південного революційного фронту боротьби з контрреволюцією, головнокомандуючим якого був Антонов-Овсієнко. З заходу підійшов загін під командою начальника штабу Південного революційного фронту підполковника Михайла Муравйова, зі сторони Гомеля – революційний загін латишських стрілків під командуванням Рейнгольда Берзіна (Берзіньша), які вирізнялися особливою жорстокістю – катували білих офіцерів, юнкерів, вирізали на тілах так звані «паски» та «погони», виколювали очі. Саме з одним з таких загонів зіштовхнулися захисники Крут.

Військовими силами УНР, які ввечері 28 січня відступили з Бахмачу до станції Крути, командував сотник Ф. Тимченко.

Тривалий час найбільш боєздатною частиною під його командою був бойовий відділ 1-ї Української військової юнацької школи під командою сотника А. Гончаренка. Але кількатижневе перебування на позиції й відсутність підкріплень негативно вплинули на бойовий дух юнаків, і 23 січня школа самочинно повернулася на відпочинок до Києва (саме це й змусило Ф. Тимченка без бою залишити Бахмач).

Але при цьому українське командування не змогло належним чином оцінити стратегічне становище. В той час, як більшовики зосередили сили для наступу на бахмацькому напрямку, у штабі Київського військового округу очікували головного удару з боку Полтави.

Завдяки цьому, на полтавський напрямок було скеровано свіжі й найбільш боєздатні підрозділи: 1-шу сотню Січових стрільців, бойовий курінь чорних гайдамаків 2-ї Української військової школи, загін Сердюцького ім. П. Дорошенка полку (разом 500 бійців).

Натомість до станції Крути відправлено 300 виснажених юнаків 1-ї Української військової школи, які погодилися повернутися на позиції. Разом із юнаками зголосився їхати на фронт Помічний курінь Січових стрільців (116 чоловік).

Призначений для несення охоронної служби у Києві, Помічний курінь було створено в середині січня 1918 з ініціативи патріотичної української молоді – студентів Київського університету Св. Володимира та Українського народного університету, а також учнів 2-ї Української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства.

Курінь мав у своєму складі лише одну сотню з 120 чоловік – студентів, гімназистів, слухачів фельдшерської школи. Отаманом куреня був студент С. Король, 1-ю сотнею командував студент Українського народного університету Андрій Омельченко.

Більшість січовиків були погано екіпіровані, майже не вміли поводитися зі зброєю. 

Відтак, під командою сотника Ф. Тимченка залишилося не більше 300 бійців: жменька глухівських вільних козаків, рештки куреня Смерті поручика Миляшкевича і 13-го Січового полку, бронепотяг під командою сотника М. Ярцева і бойовий потяг сотника С. Лощенка.

Вранці 28 січня сотні студентського куреня прибули на станцію Крути та почали рити окопи, займаючи позиції.

Ввечері 28 січня невеличкий відділ петроградських червоногвардійців виїхав із Бахмача слідом за українськими частинами, але на станції Плиски наштовхнувся на бойовий потяг С. Лощенка і підрозділ куреня Смерті.

Коротка розмова між представниками обох сторін скінчилася перестрілкою. Червоні поспішили від’їхати до Бахмача, кинувши напризволяще кількох своїх людей.

Коли пізно ввечері до Плисок прибув радянський бронепотяг, українських вояків на станції вже не було. В околицях червоногвардійці знайшли лише тіло свого взводного командира, який був в числі тих, хто не встиг залишити Плиски кількома годинами раніше. Захисники УНР на цей час відступили до станції Крути.

Бій під Крутами розпочався 29 січня о дев’ятій ранку з бойового зіткнення захисників з передовим загоном матросів, які намагалися взяти станцію одним ударом. Більшовики мали значну чисельну перевагу, їхній трьохтисячний загін намагався взяти захисників в кільце. З тилу крутян підтримував бронепоїзд з гарматою, який обстрілював нападників.

У запеклому п’ятигодинному бою захисники понесли значні втрати, але перші атаки змогли відбити. Аж ось почали закінчуватись патрони, замовкла і гармата, відстрілявши весь боєзапас. Омельченко запросив підтримки, але штаб не відповів. Як з’ясувалося потім, штабісти кинули бійців напризволяще, а самі на потязі відбули назад до Києва, забувши відчепити вагони з боєкомплектом.

В цій ситуації юнкери та студенти почали відступати. У бійців Омельченка позаду була відкрита місцевість, тож старшина прийняв рішення багнетною атакою деморалізувати ворога, щоб мати змогу відступити з меншими втратами. Зіткнувшись в рукопашному бою з професійними військовими, крутяни понесли великі втрати, загинув і старшина Омельченко. Тільки резерв, який вчасно прийшов на допомогу, зашкодив більшовикам взяти бійців у полон.

Приблизно о 17 годині розрізнені частини захисників зібралися разом. З’ясувалося, що немає  однієї чоти. Розвідувальний загін, приблизно 30 бійців, загубив орієнтир та потрапив у полон. За розповідями очевидців, «червоні» жорстоко знущалися над полоненими, потім всіх розстріляли. Ідучи на страту, Григорій Піпський, учень сьомого класу, почав співати «Ще не вмерла Україна», решта його підтримали.

Так закінчилася битва під Крутами. За різними джерелами, українська сторона втратила вбитими від 300 до 400 чоловік, але змогла затримати більшовицьку армію, вигравши для УНР трохи часу. Ця затримка дала змогу УНР заключити Берестейський мир 9 лютого 1918 року та зберегти молоду Українську Державу.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *